Як три села Холминщини тридцять років годували двір генерального обозного: історія Василя Дуніна-Борковського

Холми, Авдіївка, Козилівка – три села Холминської громади, які 1672 року одним підписом гетьмана Івана Самойловича перейшли у довічне володіння нового чернігівського полковника. Полковника звали Василь Дунін-Борковський. У архівах він – друга людина Гетьманщини після Мазепи, меценат кам’яного Чернігова; а в народній пам’яті за ним потягнеться моторошний шлейф легенди, до якого ми ще повернемося. Наступні тридцять років податки з Холмів, Авдіївки і Козилівки йшли у Чернігів – на двір, на військо, на будівництво кам’яних соборів, що стоять і досі.

Рід Дуніних виводив себе від данських королів. Звідси й прізвище – «Дунін», від Данії. На Лівобережжя гілка Дуніних-Борковських прийшла з Польщі ще на початку XVII століття, отримала чин шляхти герба Лебідь і служила Речі Посполитій. Василь народився 1640 року в селі Бірківка на Чернігівщині (за краєзнавчими версіями – на сучасній Менщині) – і перші дев’ять років життя був польським шляхетним хлопчиком, сином королівського полковника.

У 1649-му все обвалилося. Хмельниччина, з’ясування рахунків із польською присутністю на Лівобережжі, рейди по родових гніздах. Батька, Каспера Дуніна-Борковського, убито в бою. Матір і сестру теж. Двох малолітніх синів – Василя і брата – забрала з-під попелища православна родина сусідів. Так польський католик за народженням став вихованцем козацького дому.

Це і визначило все, що буде далі. Коли 1667 року Андрусівське перемир’я остаточно розділило Україну по Дніпру, а лівобережним шляхтичам поставили вибір – віра предків або земля, – двадцятисемирічний Василь обирає землю. Переходить у православ’я, записується до Війська Запорозького і починає кар’єру з нуля.

Через рік, 1668-го, він уже сотник Вибельської сотні Чернігівського полку. Ще через чотири – чернігівський полковник, друга за впливом посада в усьому Лівобережжі. Саме тоді, навесні 1672-го, гетьман Іван Самойлович і робить подарунок, який залишить слід у долі Холминщини на ціле покоління.

У гетьманському універсалі сказано лаконічно: довічні маєтки в селах Авдіївці, Козилівці і Холмах. Плюс Бобровиця під самим Черніговом, де Дунін-Борковський збудує собі замок. Це не просто винагорода новому полковнику – це створення сталого економічного тилу. Полковник у Гетьманщині не отримував платні в сучасному розумінні; він жив із маєтків, які йому надавав гетьман. Холми, Авдіївка і Козилівка стають частиною того тилу.

Що це означало для трьох сіл? Селяни як працювали, так і працювали – посівні, жнива, сінокіс, мисливський оброк. Але результат їхньої праці тепер ішов не куди-небудь, а у двір другої людини держави. Зерно і худоба з Холминщини годували полковницький почет, ремісників, кінноту. Гроші з продажу збіжжя і меду осідали у скрині, з якої Дунін-Борковський оплачував мулярів, мозаїстів і дзвонарів у Чернігові.

У 1677 і 1678 роках Чернігівський полк іде в Чигиринські походи проти турецько-татарського війська. Дунін-Борковський веде свою кінноту особисто. 28 серпня 1677 року чернігівці провели зухвалу нічну атаку на турецький табір під Чигирином – епізод, що увійшов у козацькі літописи. Полковник повертається з війни з репутацією воєначальника, якому довіряє Самойлович і якого знає вся старшина.

1685 рік – ще один поворот. Дуніна-Борковського обирають генеральним обозним Війська Запорозького. Посада звучить технічно, але насправді це керівник артилерії, господарства й тилу, фактично прем’єр-міністр Гетьманщини. Друга людина після гетьмана. Цю позицію він триматиме сімнадцять років – аж до смерті.

1687 рік ставить його за крок від булави. Після усунення Самойловича козацька старшина обирає нового гетьмана. Дунін-Борковський – один із головних претендентів. Тиждень він офіційно носить титул наказного гетьмана. Потім старшина схиляється до Івана Мазепи, а Дунін-Борковський залишається генеральним обозним – і триматиме цю посаду за гетьманування Мазепи аж до самої смерті.

Чим жив генеральний обозний, окрім війська й політики? Камінням. Точніше – тим, що з нього робив у Чернігові.

З 1675 року на власний кошт відновлює Спасо-Преображенський собор – храм XI століття, який за п’ять століть устиг побачити і Київську Русь, і монгольську навалу, і повну руїну. До рук Дуніна-Борковського він підійшов напівзруйнованою спорудою. До смерті полковника – уже знову діючим собором Чернігівщини.

1676 року в Єлецькому Успенському монастирі будує трапезну і келії. Фінансує добудову Воскресенської церкви, Благовіщенської, П’ятницької. Дарує храмам потири, Євангелія у срібних оправах, ризи. У Чернігові ті роки називають «добою кам’яного бароко» – і левова частка того бароко зведена або відновлена на гроші однієї людини.

Тут і починається зв’язок, про який варто говорити прямо. Гроші Дунін-Борковський брав не з повітря. Брав з маєтків. Маєтки – це Бобровиця, Орлівка, Брусилів, Тупичів, Шаболтасівка, і серед них – Холми, Авдіївка, Козилівка. Кам’яний Чернігів, який сьогодні стоїть пам’яткою національного значення, частково тримається на праці селян Холминщини XVII століття. Це не риторична фігура – це банальна бухгалтерія тогочасного маєтку.

Сучасники описували обозного як людину важку. За переказами, знав дванадцять іноземних мов – незвично багато навіть для тогочасної шляхти. Працював переважно вночі, удень з’являвся рідко. Багатство мав величезне, а слави щедрого пана не здобув: казали, скнарий і суворий. Це той ґрунт, на якому через сто років виросте найвідоміша легенда Чернігова.

Помер 4 березня 1702 року. Поховали в Єлецькому монастирі – тому самому, який сам добудовував.

А далі сталося те, чого жодний обозний не міг передбачити. На рубежі XVIII–XIX століть у Чернігові з’явився переказ: покійний полковник встає з могили. Уночі їздить містом у чорній кареті з чорними кіньми, заходить у будинки, лякає мешканців, п’є кров. Народна мова поставила йому діагноз короткий і остаточний – упир. За переказом, безчинства зупинив архієпископ Іоанн Максимович, який провів обряд і «упокоїв» обозного остаточно. У його труну, кажуть, забили осиковий кіл.

Так другу людину Гетьманщини, мецената і воєначальника, переписали на українського Дракулу. Історики у цьому переказі не бачать жодного документального підґрунтя – легенда сформувалася через століття після смерті Борковського і поглинула його реальну біографію. Але вона міцна. Її знають у Чернігові й досі.

Для Холминщини в цій історії є свій кут зору, який не збігається з чернігівським.

У Чернігові пам’ятають собори і легенду про упиря. У Бірківці на Менщині – місце народження. А Холми, Авдіївка і Козилівка – це той тридцятирічний відрізок, коли три села годували двір генерального обозного. Не з власної волі і навряд чи з гордістю, але годували. Зерно з Холминщини осідало у скринях, з яких платили мозаїстам Спасо-Преображенського собору. Сіль і мед з Авдіївки йшли на стіл, за яким Мазепа обговорював з обозним судьбу всієї Гетьманщини. Козилівські податки лягали у фонд, з якого Дунін-Борковський дарував Єлецькому монастирю срібні оправи.

Це не пам’ятна дошка і не парадний бронзовий бюст. Це інший рівень присутності – економічний, тривалий, безіменний. Селяни, які орали холминську землю в 1670–1700-х роках, не знали, що їхня праця стане частиною кам’яного Чернігова. А вона стала.

Тридцять років – це майже два покоління. За цей час у Холмах виросли діти, які не пам’ятали іншого пана. Виросли онуки, які думали, що Дунін-Борковський – це й є природний стан речей. У 1702-му, коли в Чернігові ховали обозного, у Холмах майже напевно про це знали – маєток узнає про смерть власника швидко. Через що пішли села далі, у спадок котрим із численних дітей Борковського перейшли, – окрема тема, що потребує архівних робіт у Чернігові й Києві. Але тридцять років з 1672-го по 1702-й – це той фрагмент біографії трьох сіл Холминщини, який тепер не зайве знати.

P.S. Якщо у вас збереглися старі світлини Холмів, Авдіївки, Козилівки – будівлі, родини, повсякдення – надсилайте на наш Telegram-бот: @mmedia_addnews_bot. Кожна знахідка допомагає скласти повну картину минулого громади.