ХОЛМИ ІСТОРИЧНІ. У Погорільцях діти їли заячу бульбочку та щавель
У ці дні рівно 92 роки тому українське село почало занурюватися у страшний морок голодомору. Більшовицька влада непомірними планами хлібозаготівель фактично прирікала людей на голодну смерть. Забраний у селян хліб продавали за кордон, щоб отримати кошти на проведення великої індустріалізації – будівництва підприємств важкої промисловості, електростанцій, гідровузлів та ін. Цьому передувала колективізація сільського господарства – коли селян-одноосібників фактично примусово заганяли до колгоспів, а тих, хто відмовлявся віддавати своє майно та худобу до колективного господарства – виганяли з хат, забирали майно, вивозили до Сибіру…
Напевно, саме з метою ідеологічного впливу у 1931 – 1932 роках в більшості районів України з’явилися друковані засоби масової інформації. Новоствореним районним газетам відводилася роль пропагандиста більшовицьких планів і, водночас, викривачів усіх, хто був не згодний з людиноненависницькою політикою більшовиків. Інформацію про передовиків хлібозаготівель у газетах публікували під рубрикою «червона дошка». Тоді ж більшовики вигадали і так звані «чорні дошки» – коли у чорній рамці в газетах оприлюднювали назви населених пунктів, цілих районів, де не виконували поставлених більшовицькою владою завдань. Міцних у минулому селян-одноосібників, які відмовлялися слідувати лінії більшовицької партії, в газетах образливо називали «куркулі», «глитаї» тощо. На “чорну дошку” також могли занести й керівників, що не справлялися з поставленими завданнями, і звичайних людей.
Відчуваючи недобре, восени 1932 року люди не поспішали виконувати надмірні плани хлібозаготівель, намагалися сховати збіжжя… Про це можна дізнатися гортаючи сторінки районних газет того часу, які повідомляли про факти саботажу з боку селян, про приховування хлібу, незадовільне виконання планів… Проте, влада доклала максимум зусиль, щоб у наступні місяці різними каральними заходами вилучити максимум продовольства, прирікаючи тим самим багатьох наших земляків на голодну смерть.
Ще був шанс урятуватися від голодної смерті у тих, хто мав золоті чи срібні вироби, монети або нагороди. Ці сімейні реліквії з початку 1933 року можна було обміняти на харчі в спеціальних державних магазинах «Торгзін» – назва розшифровувалася як “торгівля з іноземцями”. У перші роки своєї роботи у великих містах у цих крамницях торгували виключно з іноземцями за валюту. Зрозумівши, що селяни, щоб врятуватися від голодної смерті, за харчі віддадуть будь-які дорогоцінності, з початку 1933 року відділення цих магазинів відкрили і у невеликих містечках Чернігівщини.
Таким чином, держава утридорога продавала селянам за дорогоцінні метали вилучене у них же зерно, борошно та інші продукти харчування. За інформацією дослідника М. Гороха, ціна на хліб в системі “Торгзін” постійно зростала, і взимку 1933 року за 70-кілограмовий мішок борошна треба було здати 11 грамів хімічно чистого золота.
Від голодомору 1932 – 1933 років страждали і так звані колишні «куркулі», у яких за рік-два до цього насильно забрали їхнє майно, і ті, хто повірив тодішній владі, віддавши свою худобу та сільгоспінвентар до колгоспу добровільно. Як згадувала Варвара Кожемяко з с. Погорільці, яке разом із Холмами на початку 1930-х входило до складу Корюківського району, її батько, який перед цим відвів коня й корову до колгоспу, сам помер від голоду в 1933 році. Ранньої весни 1933 року вона разом з іншими дітьми ходила до лісу, рятувалися тим, що їли заячу бульбочку та щавель. Свої гіркі спогади у 2020 році жінка підсумувала словами «То все Сталін, проклятий, винуватий…», маючи на увазі всю тодішню більшовицьку владу, яка прагнула знищити дух українського селянства.
Шановні читачі, у коментарях ви можете розповісти про свої сімейні історії того страшного періоду.
У День пам’яті жертв голодоморів згадаймо усіх невинно убієнних, запалімо свічку пам’яті у суботу, 23 листопада, о 16-00.
Едуард Асмаковський, історик-краєзнавець спеціально для «Місцевих медіа»