Олена Турас — військова медикиня, яка пройшла через жахи полону, рятуючи інших і борючись за власне життя. Її чоловік також повернувся з російської неволі і тепер їхня історія — це приклад незламності, віри та надії. В інтерв’ю Олена ділиться відвертими спогадами про пережите, випробування людяністю, а також силою любові, яка зрештою й допомогла вистояти.
Андрій та Олена Турас зараз мешкають в Холмах. Вони – військовослужбовці 36-ї бригади морської піхоти, разом боронили Маріуполь на початку повномасштабного вторгнення. У 2022-му під час спроби вирватися з оточеного міста вони опинилися в полоні…
— Олено, як ви взагалі прийшли у цю професію? З чого починали?
— Все відбулося досить органічно. Це був початок 14-го року. Я навчалася у Херсонському медичному коледжі. Коли почався Майдан, зрозуміла, що в країні якась нездорова і загрозлива ситуація виникла, ворог почав окупацію українських територій, а тому виникло велике бажання допомогти, чим можу. З цього й почалося. Пізніше, вже після завершення коледжу, став вибір, куди рухатися далі. Тоді тільки почалася АТО і я усвідомила, що маю бути там, на полі бою, щоб бути максимально корисною. Якраз був період, коли дуже не вистачало медиків в армії. Тому вибір був логічний.
— Як рідні поставилися до вашого рішення? Чи вмовляли вас не робити цього?
— Звісно, батьки були проти. Попервах взагалі не казала мамі, де саме я перебуваю.Через два місяці після підписання контракту вже була в зоні АТО, але рідним казала, що десь перебуваю на полігоні. Не хотіла так одразу говорити, аби не хвилювалися. Я їх поступово готувала до цього. Говорила, що тут немає нічого страшного.
— А ваш чоловік як опинився на передовій?
— Він військовий, із 16 років начався у військовому ліцеї, потім вступив до академії і по розподілу вже потрапив у бригаду.
— Зрозуміло, а як ви познайомилися? Це було кохання з першого погляду?
— Та ні. Андрій був командиром роти і ми спілкувалися суто на ділові теми, у військових справах. Якщо чесно, спілкувалися не дуже часто, я його дуже рідко бачила. Ми подобалися одне одному, але просто ніхто в цьому не зізнавався. Десь півтора року ходили околяса. У нас на роботі не надто віталися службові романи – це могло призвести до певних проблем. Тому ми взагалі нікому ніяких приводів не давали для розмов. Але потім, коли минуло років півтора, я зрозуміла, що складно постійно бачити людину, яка тобі подобається, і нічого про це їй не сказати. Отож одного разу я зізналася Андрієві в своїх почуттях і одразу ж попросила перевід в інший підрозділ. Але переводу він мені не надав. Так ми й почали зустрічатися.
— Знаєте, сама історія вашого кохання викликає усмішку і тепло, аби, звісно, не умови, за яких це все закрутилося…
— Ну, знаєте, тоді зовсім не така війна була. Це був той період, 2016-2017 роки. Тоді, якщо в зоні бойових дій у нас був один загиблий на місяць, то це було щось дуже неординарне. Трагедія для всього батальйону. Сьогоднішні втрати – зовсім інше…
— Скажіть, як ви потрапили в полон? Можете описати свій досвід там?
— Бранцями ми стали під час спроби вийти з міста. Переодягнулися в цивільне – я з Андрієм, і ще троє хлопців. В той момент ситуація була критична, просто не мали іншого виходу – не було БК, нічим оборонятися. Ми розуміли, що росіяни вже з дня на день будуть на заводі. Зрештою, вони вже були там, тому залишалися години, від сили пару днів до моменту, поки ворог нас знайде. Скажу так: розвідувальної діяльності ми вже тоді з певних причин вести не мали змоги, але знали, що російські танки вже заходили в локацію. Тобто, якщо виходити, то виходити треба пішки. Ми переодягнулись у цивільний одяг і у нас був такий план: ми місцеві і хочемо просто вийти із цієї буферної зони, бо розстрілювали тоді Маріуполь, всі будівлі клалися одна за одною, росіяни просто руйнували будинки, руйнували місто.
Ми думали, що наш план спрацює, взагалі ми сподівалися, що нас взагалі не побачать, що пройдемо непоміченими. Але місцеві, з проросійських, уже на виході з міста нас здали ДНР-івцям. Таким чином ми й потрапили в полон.
Нас відразу роз’єднали – чоловіків окремо повели, мене окремо закрили в погребі звичайного житлового будинку. Там був їхній ДНР-івський підрозділ, нас водили на допити, намагалися зрозуміти хто ми; постійно думали, що ми там якісь спецназівці, якісь кілери, вбивці. Придумували навколо нас якісь історії фантастичні.
Після цього почався етап. Спочатку це була Сартана. Коли ми їхали в Сартану, нас з чоловіком пустили в одну машину. Ми так їхали, трималися за руки, але не можна було нічого говорити, бо там був конвой і за це все можна було дуже круто поплатитися, якщо викликати хоч якусь підозру, чи привернути до себе увагу. Так нас привезли в Сартану. Це були ангари. Там побачили інших полонених. Ми були там всі разом в одному ангарі. Не розуміли, що буде далі, хто нас тримає, нам практично нічого не казали. Нас погодували один раз на день, дали свій сухпай – це була перша їжа за дві доби. Наступного дня перевезли в Оленівку і знову ж таки розділили. Чоловіків окремо, жінок окремо. Там були жіночі камери і чоловічі бараки. У бараці було по 100-150 полонених. Коли мене завели в камеру, я побачила своїх дівчат з бригади, які залишилися на заводі, коли ми виходили. Ми ж не знали, що буде з ними, бо з бригади більшість людей залишалися на заводі і вивісили білий прапор. Я була дуже рада їх побачити. На той момент це були хоч якісь новини, що люди живі, просто потрапили в полон. Так ми провели в Оленівці чотири дні. Їжа була дуже-дуже погана, мені навіть важко сказати, на що вона була взагалі схожа. Води давали дуже мало і вона була відразливого жовтого кольору. Словом, на нас багато ресурсів не витрачали.
— А що вам допомагало триматися у таких умовах?
— На той момент – це були дівчата, які були зі мною в камері. Я дуже була рада, що вони живі. Їм казали, що ми загинули. А ми теж не знали, що з ними. Ми просто були раді бачити один одного. Це нас підтримувало. Інформації не було звідки брати, тому те, що ми один одному розказали про ці дні, що з нами сталося, саме це й давало хоч якусь життєву енергію. То єдине, що могло там тримати на плаву. Були моменти, коли ми могли у охоронців, які роздавали їжу, щось запитати. Наприклад запитували: «Де наші чоловіки?» Але нам ніхто жодного разу нічого не відповів.
— Чи мали ви потім доступ до інформації, на якому етапі війна в Україні? Чи знали, що відбувається? Що вам казали росіяни?
— Ні, ми повністю були відрізані інформаційно від світу. Про що казали росіяни? Казали, що ми тепер дезертири, зрадники, і якщо повернемося в Україну, нас кинуть у в’язницю. І, взагалі, України не існує вже – Херсон окуповано, Київ окуповано, Зеленський втік і т.д. Коротше, несли всіляку дурню. Розраховували на слабодухих.
— А чи були у вас такі думки, чи такі хвилини розчарування, що ви піддавалися цим дурницям?
— Ні. Ніколи такого не було. Ми розуміли, для чого це все робиться і не реагували на маячню та маніпуляції. Звісно ж, ми не могли цього не слухати, але просто тихенько собі мовчали. А їм, росіянам, це приносило навіть задоволення, видно було, що вони говорять всі, наче з папірця. Схожі були на роботів. Вони постійно хотіли нам подати якийсь історичний урок того, що України ніколи не існувало, і взагалі, що це – недодержава, яка виникла через їхню великодушність. І не могли зрозуміти взагалі, за що ми боремося і яка наша ціль, чого нам так подобається в Україні. Часто питали: невже нам тут добре живеться? Ми завжди говорили, що добре. Вони питали, чи правда, що у нас військовим землю дають. Дивувалися, що у нас навіть у селах є всі блага для нормального життя. Вони думали, що ми тут раби, якісь закодовані, що нас тут вербують і пропаганди нам якоїсь на вуха навішують. З великою ненавистю до нас ставились і з великим бажанням намагалися нас перевчити.
— Поділіться, які найскладніші моменти були в цей період? Хвилювалися більше за себе чи за чоловіка, чи за те, що відбувається вдома?
— Переживань тоді було багато. І за чоловіка. І за батьків – вони ж не знали, що зі мною. І передати їм звістку, що жива, – шансів не було ніяких. Де чоловік, я не знала. Бачила, що чоловіків б’ють, що їх ставили на коліна. Їх так жорстоко лупцювали! Чоловікам було набагато гірше, ніж жінкам. І оця не дезінформація, а повний вакуум, коли не розумієш, що відбувається – це було найважче, дуже нестерпно і болюче. Дуже хотілося хоч якусь інформацію отримати.
— А як в такі хвилини ви підіймали свій дух? Де брали силу триматися, мовчати, щоб не сказати чогось зайвого, не привертати зайву увагу?
— Там ти якось, на підсвідомому рівні розумієш, як себе поводити. Розумієш, що треба говорити, що не варто. Просто тримаєш себе в тонусі. По-перше, їм на зло, щоб вони не бачили твоєї слабкості. Повсякчас вони якось словесно намагалися зачепити, дівчат штурхали, казали різне, за волосся тягали… І в певний момент хотілося заплакати, але всі тримали себе в руках просто для того, щоб вони не побачили, що це спрацювало, що вони тебе зламали.
Ми були в Сартані. Коли вони нам транслювали якийсь свій історичний урок, свою історію подавали, то була така огида, я не знаю… Я себе дуже стримувала, щоб не сказали, що це все маячня. Вони мене назвали «девочка кремень», бо не піддавалася на їхні провокації. Розуміла, що тільки так треба себе поводити, що маю бути взагалі такою, щоб у тобі ніхто не побачив навіть натяку на страх. Внутрішньо відчувала, що якщо вони вже взяли нас у полон, якщо ми вже поїхали по етапу, якщо вони нас не вбили там, як тільки брали в полон, отже, вбивати нас не збираються. І я розуміла, що це колись закінчиться, але просто налаштувала себе, що скільки б вони нас тут не тримали, треба бути сильною і це все витримати. Адже вдома у мене старенька мама, у мене чоловік, інакше не можна було. Не знаю, просто налаштувала себе, щоб не втратити здоровий глузд взагалі.
— А як ви дізналися, що ваш полон закінчується, що вас везуть до дому? Це було раз чи, можливо, вас обманювали неодноразово возивши кудись автобусом, давали марні надії, а тоді повертали назад до камери?
— Ми були в Оленівці, потім був Таганрог, потім нас привезли у Крим, і тоді вже там, у Криму, це вже навіть було не СІЗО, а одне з найлайтовіших місць утримання, скажімо так. Там були відносно нормальні умови, в порівнянні з іншими, і там ми вже могли контактувати з іншими полоненими. Вдень нас тримали всіх разом, чоловіків і жінок. Там було, може, 80 чи 70 людей. Нам давали телевізор, але, звісно ж, російські новини, книжки давали і можна було спілкуватися. Хлопці, які були там уже тривалий термін, казали нам, що це місце, з якого імовірніше всього повезуть на обмін, тому такі надії були. Але ми себе в цьому не переконували, ніхто не заспокоювався, бо всяке могло бути. І одної ночі нас розбудили, пошикували, посадили в машини і кудись повезли. Ми їхали дуже довго, годин 6 і розуміли, що з якої б частини Криму нас не везли, то сам півострів ми вже б проїхали, ми розуміли, що ми вже на материковій частині.
— І які емоції у вас були? Чи був страх, що везуть не на обмін в Україну, а везуть знову в Росії, кудись іще?
— Емоції? Мабуть, якесь внутрішнє піднесення. Десь ми сподівалися, що це обмін буде. Нас везли із пораненими, росіяни знали, що я медик, там були хлопці, геть погані, і мені розв’язали руки, щоб я могла їм надавати допомогу, бо везли нас дуже довго. І всі були із закритими очима, із зв’язаними руками, а я була одна, яка все бачила. У мене було якесь відчуття, що ми вже на Херсонщині, що на Батьківщині…
Я готова була вискочити з тієї машини, і йти вже пішки, наскільки я була впевнена, що це Херсонська область. Тоді нас привезли уже на точку обміну. Вишукували, перевіряли по листочку прізвища, вже зняли тоді пов’язки, руки розв’язали. Ми стояли з російською охороною. Прийшов чоловік в іншої сторони, і в нього на бронежилеті був український прапорець.
І вже тоді ноги затрусились. Ми зрозуміли, що це обмін, але до самого кінця ніхто не казав, що нас везуть на обмін. Ми стояли просто мовчки, і сподівалися, що все зараз буде окей. І потім ця людина з нашим прапором почала говорити прізвища. І тих, кого вона називала, переходили на інший бік. І ці секунди, поки він дочитав до мого прізвища, це взагалі, я не знаю… Ледь не померла від цього страху, від хвилювання. Він називає моє прізвище. Все…
Паралельно, з іншого боку дороги йшли російські полонені. На іншому боці нас зустріли спеціалісти, медики. Сльози, обійми. Відразу дали телефон. Я подзвонила мамі, заспокоїла її. Ледь трубку не цілувала, так скучила за мамою.
— Ви розповідаєте, у мене просто сльози на очах, не можу стримати емоції. Скажіть, будь ласка, чи змінився ваш світогляд, або ставлення до життя, після повернення з полону?
— Ну, так. Розумієш просто, що ти відкладала дуже багато в житті на потім. А час летить дуже швидко і його в якийсь момент може не вистачити на реалізацію всіх планів. Ну, і якщо поглянути назад, то нічого важливого, зрештою, в житті ти ще не зробила. Тому, коли зараз лежу в ліжку, гортаю стрічки соціальних мереж, а потім в одну секунду підриваюсь: «Чого ж я лежу?». Встаю і йду/біжу/їду щось робити. Щось важливе. Інакше зараз ставлюсь до багатьох речей.
— А чи змінились ваші стосунки з близьким, рідними, друзями після повернення? Чи змінилося коло спілкування?
— Багато хто виїхав. Зі своєї рідні я нікого майже не бачила. Моя мама в окупації, я з нею так і не зустрілася. Батько в окупації помер, тобто я його не побачила після полону. Сестри – за кордоном.
Друзі друзями й залишилися, з ними все окей. Але стосовно рідних, то дуже хочеться всіх зібрати разом, вдома хочеться зібрати. Але поки така ситуація. Наразі це неможливо.
— А чи були якісь труднощі чи виклики на вашому шляху до адаптації після полону?
— Лікування, реабілітація – це все держава надала безкоштовно. Взагалі я провела в полоні не так багато часу, щоб у мене були якісь серйозні відхилення. На реабілітації пробула три тижні, і все, одразу й вийшла на службу. От, тому, нічого такого. Єдине, що важко було морально – побачити після полону, що в Запорізькій, в Полтавській області нариті бліндажі, траншеї. Я не знаю, як таке може бути за межами Донецької області. Це було для мене дико.
Тяжко було від того, що чоловік у полоні, що я дізналася про вагітність і не встигла йому сказати. Просто було морально важко тримати цю війну в собі і діставати чоловіка.
— Розкажіть про цей свій шлях. Можливо, це буде підказка для когось, хто потрапив у подібну ситуацію. Ви вже були вдома, повернулись до служби. А як ви шукали, давали знак чоловіку, що ви вже повернулися? Чи він знав про це? До кого зверталися, щоб його прізвище було у списках на обмін?
— На той момент, коли я вийшла з полону, було все дуже рандомно і хаотично. Ніхто не знав, як себе вести, щоб не нашкодити. Коли вже сформувався координаційний штаб, який займається полоненими, він надав зрозумілу дорожню карту для рідних. Рідні об’єднувалися і зверталися в громадські організації, в асоціації, намагалися контактувати з органами влади, тому що одна річ, коли приходить звичайна людина і зовсім інша річ, коли громадська організація. Таким чином через громадські організації організовувалися зустрічі з високопосадовцями, з військовим керівництвом, надсилали листи полоненим. Тож я писала Андрію постійно, але до нього нічого не доходило. За ці два роки ми вже налагодили контакт з Європою. Нас підтримує багато країн, вони виходять влаштовувати акції на підтримку військовополонених. Роботи, насправді, дуже багато робиться. Людям не байдуже, вони підтримують нас.
— А ви мали якусь інформацію про чоловіка? Де він зараз?
— Інформацію про Андрія мала лише від обміняних, які виходили з полону. Дехто був в його камері чи в сусідній. Мені казали, що вони там живі, перебувають у певних містах. Але такий зв’язок був раз на пів року.
Поки Андрій залишався в полоні, я фільмувала, як росте наш син Леон і робить свої перші кроки. 14 вересня 2024 року, під час чергового обміну полоненими, Андрій повернувся до України. І зараз проходить відновлення.
— Я лише можу уявити, як це важко. Просто надихаюсь вашою стійкістю. І я не знаю? як можна взагалі висловити все це словами… Скажіть, які у вас плани на майбутнє? Ви думаєте про щось наперед чи просто насолоджуєтесь моментом?
— Ну, якось за ці роки вже у звичку ввійшло не думати наперед. Без чоловіка я не могла щось далеко планувати. Скажімо зараз вимальовуються короткострокові цілі: вилікувати чоловіка, щоб він нічого не потребував, щоб повноцінно жив. А так, хочеться, щоб усе це закінчилося нашою перемогою. Хочеться побачити світ. Хочеться знову допомагати людям, які потрапили в таку ж ситуацію. Але війна і я боюся планувати.
— Якої підтримки вам зараз не вистачає? Або яку б ви хотіли отримати підтримку від суспільства чи, навпаки, щоб суспільство не піднімало цю тему?
— Якраз навпаки, адже багато людей не залучено до процесу. Взагалі не розуміють, які там масштаби, які цифри військовополонених. Важливо, щоб ЗМІ висвітлювали ці проблеми і питання, що у полонених після обміну також є проблеми – їм потрібні лікування та спокій. Важливо розповідати про ті жахи, які відбуваються з полоненими. Мало хто хоче про це говорити, але це треба робити. Щоб усі знали. Щоб увесь світ про це знав.
– Дякуємо за вашу щирість, сміливість і готовність поділитися цією неймовірною історією. Ваші слова — це не лише свідчення про незламність, а й джерело натхнення для кожного з нас. Сил вам, тепла та спокою у майбутньому!
— Дякую.
Фото з особистих сторінок Олени Турас у соцмережах
Тетяна Нестеренко, “Місцеві медіа”