Вона пам’ятає його у простих речах — у цукерках, поділених навпіл, у ранковій турботі й у мрії про спільну поїздку на Закарпаття. Олександр Крепс пішов добровольцем, хоча мав бронь. Загинув через пів року служби 9 жовтня 2023 року поблизу Новомихайлівки Донецької області. Це розмова про кохання, втрату і життя після — чесна, болісна й дуже людяна.
«Я йшла по воду — і він просто запропонував допомогти»
— Пані Валентино, а як ви познайомилися зі своїм майбутнім чоловіком?
– Через кума його. Я йшла по воду, там у нас є криничка, то він каже: я вам допоможу набрати воду… Цукерки в нього були в кишені, пригостив. І так почалася розмова. Думаю: Боже, який він… як розмовляє.
— Яким ви його запам’ятали?
– Він такий добряк був. З’їсть цукерку — половинку собі, половинку на столі для мене залишить. Його так мати навчила. Він без батька ріс. І в усьому такий був. Як це можна забути? Таке не забувається…
Він, коли йшов на війну, то перед тим всю моркву на городі сполов. О четвертій ранку спеціально прокинувся.
— Коли вирішив, що піде воювати?
– Це було сказано в один момент, в одну хвилину. Приїхав з роботи і з порога каже: «Я піду. У мене все готово».
— Але ж, ви казали, що в нього була бронь?
– Була. Але він однак пішов захищати наших дітей. Нас з вами.
— Що він казав про свій вибір?
– Подивився, як наші хлопці захищають, і сказав, що не буде більше на це збоку дивитися, що буде допомагати захищати нашу країну, наших людей, наших дітей, щоб у них було щасливе майбутнє.
— Він мав військовий досвід?
– Ні. Його зразу забрали в Британію на підготовку. Сам захотів у штурмову, бо сказав: я сильний, я справлюсь. Після навчання поїхав на Покровський напрямок. Там отримав поранення. Руку поранило йому, він не міг тримати нічого. Я була з ним поруч. Підтримувала.
— Міг залишитися вдома після поранення?
– Він сказав: я піду ще один раз, а потім ти приїдеш до мене. Я тоді хотіла бути поруч з ним постійно.
Про загибель чоловіка Валентина дізналася на роботі
– Пройшло 2 дні після нашої зустрічі. Я була на роботі у Жуклі. Приходять якісь люди, стоять. Я питаю: “Ви щось хочете? Когось покликати?“, а вони: “Нікого. Ми до Вас“… Я не могла зрозуміти, що це правда. Це був шок, стрес. Не хотіла в це вірити. Та і зараз не вірю. Не хочу вірити. Дуже страшна ситуація, дуже…
Біля мене завжди поруч була Ірина Прохоренко, староста сільської ради Жуклі. Підтримувала мене, допомагала, не лишала мене.
— Чи відчували ви щось того дня?
– Мене завжди по дорозі на роботу зустрічала білочка, я їй цукерки давала. А того дня її не було. Я ще подумала тоді – щоб це значило?
Тіло Олександра везли додому тиждень через усю Україну — Харків, Полтаву, Суми. Весь цей час поруч на зв’язку був 20-річний лікар із моргу, який підтримував жінку, не залишав її. Попри закриту труну, вона домоглася опізнання, щоб пересвідчитися — чи він це.
– Я навіть не знаю, як він загинув, адже всіх, хто з ним був, вже немає в живих. Питати вже немає в кого. Друзі мене дуже підтримували. Поїхали вночі зі мною на Корюківку. Керівник ТЦК був зі мною, чекав Сашу…
— Як живеться зараз?
– Вже три роки минуло. Кажуть, що час лікує, але то брехня… Не лікує він нічого. Він ще більше приносить горя. Адже ти живеш з постійним відчуттям порожнечі. Мені постійно Сашка не вистачає, ніби забрали половину тебе, вирвали частину твого тіла і там тепер нічого немає. Пустота… Постійна пустота.
Оця курточка, що зараз на мені, лишилася від Саші. Він її дуже любив. Тепер я її ношу, згадую його.
— Чи є підтримка від місцевої влади?
– Є, але хочеться, щоб швидше вирішувались питання. Я хочу нормального людського ставлення і підтримки для таких людей, як я. Адже найважче — залишитися самій і справлятись із усім самостійно. Після втрати чоловіка мені дуже важко: як морально, так і фізично. Є проблеми зі здоров’ям, самій справлятися стало складно. Я звернулася за допомогою. Спочатку було непросто, але зараз мені призначили допомогу. Вдячна, що пішли на зустріч і призначили соціального працівника – це дійсно велика підтримка. І таких людей дуже багато, і важливо, щоб кожна людина, яка втратила на війні близьких, отримала допомогу і підтримку від держави. Дякую, всім, хто допоміг і не залишив мене наодинці з проблемами.
І ще хочу сказати одне. Про виплату. Багато розмов про ті 15 мільйонів, які виплачують. Але я хочу сказати, що у нас дуже велика родина. І ті гроші розділені на всю родину.
Сьогодні її тримає лише робота та пам’ять. Олександр мріяв після перемоги поїхати з усією родиною на Закарпаття. Тепер дружина сама ходить до нього на могилу, садить квіти (це було їхнє спільне хобі) та розмовляє з ним.
– Казав – приїду, заберемо мою матір, твого батька і поїдемо всі разом відпочивати. Він дуже матір любив. А дітей як любив!
Я за ним була як за стіною. Він був сильний. Зараз найважче — залишитися самій і розбиратися з усіма проблемами без підтримки. Хочеться просто нормального людського ставлення до родин загиблих, бо ми залишилися зі своїм болем наодинці, — ділиться жінка.
— Що він любив?
– Не повірите, цукерки “Чорнослив у шоколаді” — це його найулюбленіші (усміхається крізь сльози). Але все одно мені половину залишав. Їздили в ліс по гриби, по ягоди. Там він відпочивав.
– Сниться вам Олександр?
– Так. Приходить у снах задоволеним, що у нього все добре. Як на роботу їздила, то завжди на прапор на його могилі дивилася. На могилу часто приходжу, говорю з ним, раджуся, допомоги прошу. І знаєте – тоді якось легше стає. А інколи і проблеми вирішуються.
За особисту мужність Олександр був посмертно нагороджений орденом «За мужність». Нагороду в Чернігові вдові вручав голова ОВА В’ячеслав Чаус.
Цей матеріал підтримано Освітнім домом прав людини – Чернігів в межах проєкту «Сила захисників прав людини: захист, підтримка та соціальна згуртованість у воєнний час» за фінансування Посольства Королівства Нідерландів в Україні.
Погляди, висловлені в цьому матеріалі, є виключно позицією автора/авторки та можуть не відповідати офіційній позиції Посольства Королівства Нідерландів чи Освітнього дому прав людини — Чернігів.
