Жукля двічі за одне століття змінила власника не через купівлю і не через смерть – через весілля. Спершу в середині 1760-х, коли правнучка гетьмана Данила Апостола виходила заміж, а потім у 1798-му, коли заміж виходила її донька. Між цими двома весіллями село на Холминщині належало одній родині – Селецьким. Чоловіка, який отримав Жуклю в подарунок на власне вінчання, звали Іван Якович Селецький, і на той час він урядував сотником в іншому кінці Чернігівщини – у Салтиковій Дівиці на Десні.
Ту Жуклю варто уявити конкретно. Село серед лісів Чернігівського Полісся, на річці Сістра, засноване ще до початку XVI століття. У 1728 році, коли новообраний гетьман Данило Апостол обʼїздив свої володіння і пообіцяв жуклянам храм, у селі стояло двадцять сім дворів – Микола Маркевич в «Истории Малороссии» записав, що всі двадцять сім належали гетьманові. Про той обʼїзд і ту обіцянку «Наші Холми» вже розповідали окремо.
Деревʼяну церкву гетьман поставив. Потім у неї вдарила блискавка. Церковний літопис Жуклі, який цитує вчителька історії місцевої школи Ольга Защита, каже про це сухо: «Ночью Божим допущеним от громового удара храм сгорел». І далі: «Вместо сего сгоревшего храма в 1762 году построена на том же месте новая, деревянная церков во Имя Рождества Святой Богородицы, собственным капиталом и стараниями господина бригадира Петра Даниловича Апостола».
Це важлива дата. За два-три роки до весілля, на якому Жукля змінить господаря, дід нареченої власним коштом відбудовує в селі церкву. Наречена – Марія Данилівна Апостол, донька Данила, сина Петра Даниловича. Отже, онука бригадира і правнучка гетьмана.
А хто був наречений. Селецькі – козацько-старшинський рід, який тримав Дівицьку сотню Ніжинського полку так довго, що Вікіпедія формулює це просто: найвідоміші урядовці сотні належали до родини Селецьких. Засновником лінії Енциклопедія історії України називає Василя Семеновича Селецького, померлого 1714 року, теж дівицького сотника. Далі за переліком сотенної старшини сотниками в Салтиковій Дівиці були Василь Селецький у 1694-му, Яків Васильович Селецький у 1717–1754 роках, Лаврентій Якович у 1754–1764-му та Іван Якович у 1764–1767-му.
Уряд у Салтиковій Дівиці переходив у цій родині від батька до сина, потім від брата до брата. Батьком Івана Яковича енциклопедичні статті називають того самого Якова Васильовича Селецького, сотника.
Тут варто зробити застереження щодо географії, бо назви легко сплутати. Салтикова Дівиця – це не Холминщина. Це окреме село на лівому березі Десни, нині в Куликівській селищній громаді Чернігівського району. Засноване не пізніше 1630 року шляхтичами Солтиками, з 1654-го – сотенний центр. За описом 1732 року в містечку діяли три церкви: Миколаївська, Михайлівська й Успенська.
Дати «сотник у 1764–1767 роках» – це термін уряду, а не роки життя. Народився Іван Якович близько 1743-го, помер 25 липня 1810 року. Тобто сотником у Салтиковій Дівиці він став десь у двадцять один рік, і саме на ці три роки припадає весілля, після якого Жукля стала його селом.
Про перехід села розповідає місцева історична традиція, зафіксована в книжці уродженця Жуклі Василя Устименка «Зведи свій храм»: із нагоди весілля Марії Данилівни з Іваном Яковичем Селецьким села Жукля та Шаболтасівка перейшли у власність роду Селецьких як весільний подарунок. Сам шлюб підтверджують і життєписи Селецького, і генеалогічні бази: дружиною його була Марія Данилівна з Апостолів, правнучка гетьмана по лінії сина Петра.
Далі почалася служба, яка вивела колишнього сотника далеко за межі Ніжинського полку. За біографічними довідками, він вступив на службу 1761 року військовим канцеляристом, після сотництва став бунчуковим товаришем, з 1768-го воював у російсько-турецькій війні обер-аудитором, був при фельдмаршалі Румʼянцеві, брав участь у справах під Рябою Могилою, Ларгою і Кагулом, у 1773–1778 роках служив адʼютантом фельдмаршала і звільнився з війська в чині полковника. Ті самі довідки згадують деталь, яка нечасто трапляється в біографіях сотників: 1775 року він написав вірші на святкування миру з Туреччиною, і їх надрукували в друкарні Імператорської Академії наук.
Цивільна карʼєра виявилася довшою за військову. У 1783–1786 роках Селецький був губернським прокурором у Чернігові, у 1788–1793-му – головою Новгород-Сіверської палати цивільного суду, а 28 березня 1797 року його призначили новоросійським, тобто катеринославським, губернатором – саме тоді за реформою Павла I Катеринослав звався Новоросійськом. На цій посаді він пробув до 1801-го, того ж 1797 року отримавши чин таємного радника. Ці дані подає Енциклопедія історії України, і вони збігаються з вікіпедійними життєписами.
З новгород-сіверськими роками повʼязаний сюжет, у якому джерела розходяться. Довідкові статті про Селецького стверджують, що з нього змальований Кривосудов – голова цивільної палати з віршованої комедії Василя Капніста «Ябеда», написаної якраз у ті роки; ба більше, доньку голови в пʼєсі звуть Софією, як і доньку Селецького. Академічні праці про Капніста цього звʼязку не підтверджують: вони виводять сюжет комедії з власного судового процесу драматурга з поміщицею Тарновською. Тож твердження лишається в статусі здогаду, а не факту.
А в Жуклі тим часом ішло своє життя. У церкві, відбудованій 1762 року, служив священник Степан Ілліч Могилевич, який пробув на цьому місці пʼятдесят пʼять років, від 1729-го до 1784-го, – окрема історія, про яку «Наші Холми» писали в травні. Тобто той самий чоловік стояв біля престолу і за гетьмана, і за бригадира, і за сотника. А 1785 року, коли село вже було Селецьких, іконостас для церкви Різдва Богородиці виконав іконописець Кирило Баранов.
Володіння Селецьких завершилося так само як почалося. У 1798 році заміж виходила Софія Іванівна Селецька – за майора Василя Івановича Синельникова, і Жукля перейшла у власність Синельникових. Ще через покоління, знову через шлюб, село дісталося шведському родові Комстадіусів, які й тримали його до 1917 року.
Деревʼяна церква Різдва Богородиці простояла ще довго, її розширювали коштом Комстадіусів. Муровану Покровську, яку сьогодні видно в Жуклі здалеку, звели значно пізніше, у 1911–1914 роках, за проєктом архітектора Андрія Білогруда. Селецький її не бачив і бачити не міг.
Що по ньому лишилося в Жуклі. Не будівля і не портрет – зображень Івана Яковича Селецького не збереглося. Лишився запис у ланцюгу власників: Апостоли, Селецькі, Синельникови, Комстадіуси. Чотири прізвища, чотири родини, і жодного продажу між ними – село щоразу переходило далі разом із нареченою. Тридцять із гаком років цього ланцюга – його.
Джерела:
Жукля: історія села, ланцюг власників (за книгою В. Устименка «Зведи свій храм») – https://uk.wikipedia.org/wiki/Жукля
Селецькі рід, Енциклопедія історії України – https://resource.history.org.ua/
Дівицька сотня: перелік сотників і сотенної старшини – https://uk.wikipedia.org/wiki/Дівицька_сотня
Салтикова Дівиця: історія та адміністративна належність – https://uk.wikipedia.org/wiki/Салтикова_Дівиця
Іван Якович Селецький: біографічна довідка – https://uk.wikipedia.org/wiki/Селецький_Іван_Якович
Історія храму в Жуклі, церковний літопис і священницька династія Могилевичів – http://olgazashita.blogspot.com/2015/04/blog-post.html
Марія Данилівна Апостол: родинні звʼязки – https://uk.rodovid.org/wk/Запис:567695
Світлини: з фондів Державного історичного музею, Енциклопедії Сучасної України та Wikimedia Commons.
P.S. Якщо у ваших родинних архівах збереглися старі світлини Жуклі – церкви, вулиць, садиб, шкільних класів чи просто людей села – надсилайте їх нам: @mmedia_addnews_bot
«Наші Холми» / «Місцеві медіа»